Концепция Общественной Безопасности

передовиця Нероновича в першому числі починалася словами: “Українець, що це таке?”, а далі автор передавав розмову з малоросом, який дивується цьому “новотворові” [41].
Перелякані діяльністю українофілів, царські сатрапи з 50-х років XIX ст. почали тотальне гоніння на них. Особисто “Государь Император, в виду проявлений украинофильской деятельности” намітив погромні урядові заходи, які мали знищити український народ як такий [42].
Таким чином, толерантне або, точніше, байдуже ставлення до терміну “Україна”, “українець” з другої половини XIX ст. змінилося на гостро вороже. Костомаров у листі до Герцена скаржився, що назва “Україна” стала вважатися “предосудительной” [43]. Окрім слова “Україна”, нецензурними визнавалися терміни “Малороссия”, “Гетьманщина”[44]. З 1863 року царські сатрапи стали забороняти згадувати терміни “Україна”, “український”, замінивши їх термінами “Юг России”, “южнорусский”, тобто назвою без докладного етнографічного змісту. Саме цього ж 1863 року, за збігом обставин, у львівському часописі “Мета” з’явився вірш Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, що помилково був вміщений під іменем Тараса Шевченка. Це спонукало галицького композитора Михайла Вербицького скомпонувати до нього музику. Пісня дуже швидко набрала великої популярності. У 1917 р. Центральною Радою була офіційно визнана національним гімном.
Після скасування “Малоросійського генерал-губернаторства” (1854) термін “Малоросія” став теж потроху занепадати. Для Правобережної України російські бюрократи вигадали нову назву “Юго-Западный край”. “Подібно до того, як замість Литва й Білорусія введено назву “Северо-Западный Край”, замість Польщі “Привислянский Край”, так і замість України появилася назва “Юго-Западный Край”, вживана, правда, тільки для означення Правобережної України” [45].
У 1897 р. Микола II звелів не згадувати в офіційних документах про Царство Польське. Російські бюрократи віддавали перевагу таким найменуванням, як Привіслянський край, Тифліська і Кутаїська губернії — тобто лише назви географічні, жодних національних. Для півдня України була вигадана назва “Новоросія”, під впливом класичних споминів, “що охопили Катерину II і її оточення в зв’язку з “грецьким проєктом” імператриці. Тут “Новоросія” є просто калька “Нової Греції” [46]. Можна було писати про українську худобу або про українську пшеницю, але вживати терміни “український народ”, “українська мова” заборонялося [47].
Офіційно дозволялося вживати образливий термін “малорос” у противагу до бундючого “великороса”.