Концепция Общественной Безопасности

єпископом Яхимовичем було цілком свідоме того, що галицькі “русини” і “русини-малороси” по той бік австро-російського кордону — один і той самий народ. Ще в 1837 р. мовознавець Й. Лозинський писав: “Руська мова сягає від середини Галичини і північної Угорщини аж по ріку Кубань” [17]. Однією з найцінніших пам’яток української політичної думки того часу є брошура “Слово перестороги” молодого священика Василя Подолинського, що вийшла в м. Сяноку (Лемківщина) 1848 року польською мовою [18]. Подолинський пророкував: “Справді, ми є русинами і віримо міцно у воскресіння вільної, незалежної Русі, швидше чи пізніше, на тому нам не залежить й нас зовсім не бентежить реченець, в якому нам та воля й незалежність судилася. Бо чимже є століття в житті нації? Хочемо бути народом і будемо ним, бо голос народу це голос Божий” [19]. Усі наші західні сусіди називали нас тоді русинами.
Наприклад, у 1849 р. наші західні сусіди — словаки звернулися з відозвою до закарпатців, в якій, зокрема, говориться: “Братя Русини! Сусідство наше з Вами, покревність народна, зв’язуюча нас з людьми Вашими… побуджують нас, словаків, зголоситися до Вас, статечних і жвавих Русинів” [20]. На Закарпатті, де найдовше зберігали старий етнонім, довго співали як гімн такі слова місцевого просвітителя О. Духновича:
Я Русин был, есмы и буду,
Я родился Русином,
Честний мой род не забуду,
Останусь его сыном
Русин був мій батько, мати,
Руская вся родина,
Русини сестри і браття,
І широка дружина.
Я світ узрів під Бескидом,
Перший воздух руський ссав,
Я кормився руським хлібом,
Русин мене колисав [21] .
“Я русин был, есьмы и буду! це те рішуче слово, яке прорекла зранена Підкарпатська Русь за ціле XIX століття устами Духновича. — Ви мадяризуйте, ви старайтеся стерти наш нарід з лиця землі — даремна ваша праця! Я русин був, є й буду. Проти вашої волі, проти вашої сили. — Я русин був, є й буду! Оцей протест — оце вся та сила, яка зробила ім’я Духновича дорогим всім підкарпатським русинам” [22]. Інший поет, буковинський соловейко — Федькович писав про долю мешканців своєї рідної Буковини:
Де й камінь співає, лиш Русин мовчить?
Ох Боже мій милий, там Русину жить[23]
На Буковині термін “русин” в офіційному вжитку був аж до 1918 року, коли його замінили новим терміном “українець”. Після Першої світової війни до Румунії відійшла колишня підросійська Басарабія, де проживало в східній її частині 650 тис. українців. Вони не знали навіть, за свідченням сучасників, яким іменем себе називати. “Одні кажуть ми “рускі”, другі “малороси”, треті “русини”, головно ті з Хотинського повіту… Найбільша часть басарабських українців зве себе ще “рускими”. Однак треба зазначити, що це ім’я “руский”, “рускі” не є для басарабських українців те саме, що московський чи російський. Як ви скажете наприклад нашому чоловікові: “Ви руский, значить Ви москаль”, то він вам зараз відповість: “Я є руский, але я не москаль, я малорос”. Значить, що тут заходить баламутство, щодо національної назви, і цей хаос щодо назви існує на жаль і далі серед басарабських українців. Наші люди є свідомі того, що між ними, а москалями існує різниця; баламутство спричинює тут тільки назва “руский”, “рускі” [24].