Концепция Общественной Безопасности

На відміну від більшості істориків радянської школи, що зараз живуть і працюють в Україні, які за словами Я. Грицака, “зреклися старої ідеології і перефарбувалися в нові кольори” [49], але не здатні досліджувати московську політику геноциду стосовно українців, молоді українські історики щораз сміливіше піднімають цю тему. Ось, наприклад, як вони пишуть:
“Голодом і “розкуркуленням”, засланням до Сибіру знищено кращу частину українського селянства. Повністю ліквідовано українське духовенство (УАПЦ). Ліквідовано всіх членів Центральної Ради. Усіх членів українських громадських організацій і партій (у т. ч. Української комуністичної). Знищено майже всю Спілку письменників (з 200, які складали СПУ в 1934, на 1939 залишилося 36). Ніхто з категорії, яка підлягала знищенню, не міг вижити. Через дрібненьке ситечко пропущено — прошарок за прошарком — усе населення. Упослідок знищено найкращу, найактивнішу, найосвіченішу, найпродуктивнішу його частину. На розплід залишили покірних “плохих овець”, яких “схрещували” з привезеним для здійснення радянської влади в Україні агресивним, безбожним, “матоязичним насєлєнієм”. Одного тільки 1934го у виморені голодом села східних областей України переселили 240 тисяч сімей з Росії — це називалося “допрісєленіє”.
Так комуністи створювали “єдиний совєтський народ”, який і досі є. Ми й справді тяжко хворе суспільство, яке склалося з недобитків українського народу. Наше суспільство має марґінальний характер. Воно позбавлене національного хребта. Свідомі українці не становлять його основи. Бути українцем досі непрестижно. Бо найбільші власники в нас — неукраїнці. Бо панівна культура й освіта — неукраїнська. Бо ЗМІ — неукраїнські. Бо найбільша Церква — неукраїнська. Її прихожани моляться за чужого Патріярха, чужий уряд, чужу державу і перемогу чужого війська (в загарбницькій війні в Ічкерії!). На значних територіях України, в т. ч. у столиці, щоб бути українцем (принаймні послідовно говорити українською мовою) — потрібно неабияких психологічних зусиль” [50].
Для більшовиків визнання терміну “українець” було не чим іншим як ідеологічним гримом і макіяжем. У рецензії на книжку В. Пристайка і Ю. Шаповала — “Михайло Грушевський і ГПУНКВД. Трагічне десятиліття: 1924–1934” — відзначається: “На людях ця влада імітувала “українізацію”, “інтернаціоналізм” і “підтримку національних культур”, але між собою, в секретних документах, режим говорив своєю (звичайно, російською) мовою і послуговувався своїм традиційно імперським категоріальним апаратом, у якому слово “українець” було абсолютним синонімом до слова “націоналіст” і відтак, “ворог” [51].
Із 40х років XX ст. термін “Україна” більшовики стали писати з обов’язковими ритуальними означеннями “Радянська Україна”, “соціалістична Україна”, “трудова Україна” і т. п., “наче б саме