Концепция Общественной Безопасности

додаймо, просто нерозумну теорію маститого польського мовознавця [10]. До полеміки навколо наших етнознавчих термінів втрутилася тоді видатна польська письменниця Марія Домбровська. У статті “Вересень у Заліщиках” вона, зокрема, писала: “Принялося останнім часом, що руське населення, обняте польськими кордонами, само себе зве українцями й вважає образою своїх національних почувань, коли про нього говориться: — русини. Тому поляки з чуткішою совістю, а головно ті, що тямлять, наскільки болючим і небезпечним є ображування національних почувань, уживають слів “українці” й “український”, хоч би й не погоджувалися на все, що підкладає шовіністична демагогія під ті слова. Інші, більш грубошкірі або неприхильні для національних меншин, уживають тільки слова “русини”. І це підсилює розпалені національні антагонізми. Коли цілий народ прийняв цю назву як власне ім’я і як вираз своїх змагань до державної назалежности й суверенности, то виникло це головно з конечности підкреслення своєї відрубности від Росії, що руський, по-польськи русинський народ, разом з його назвою, культурою й історією силувалася втягнути в свій заборчий організм. Назв “Україна” й “український” царська Росія ніколи-ніколи не хотіла признати. А для Польщі ця назва повинна бути в найвищій степені симпатична” [11]. На таку доброзичливу позицію видатної письменниці ймовірно вплинула новела “Сини” її сучасника — видатного українського письменника Василя Стефаника, де є такий промовистий епізод:
“— Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. “Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну”. — “За яку Україну?” А він підоймив шаблев груду землі та й каже: “Оце Україна, а тут, — і справив шаблев у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, — каже, — білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмився, та й бувайте здорові”. Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. “Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цю нашу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік”.
Однак українофобськи налаштовані правлячі кола поверсальської Польщі, звичайно, не звертали уваги на поодинокі письменницькі голоси. Після приєднання до Польщі вдні креси” (Kresy Wschodnie). Це образливе для галицьких українців поняття шовіністи скопіювали від німців. Прусський уряд після третього розділу Польщі назвав Варшавськ підтекст. Наскільки без великого спротиву прийнято термін “Galicja Wschodnia”, нав’язуючи (щоправда, в штучний спосіб) до давнього галицького князівства, не згадуючи вже[12].
Кураторія Львівського Шкільного Округу, до якого входила практично вся Галичина, видала в березні 1923 року циркуляр, котрим заборонила уживати слово “український” [13]. Етнонімічна війна в Галичині