Концепция Общественной Безопасности

запалала знову. Галицькі українці стали всіма засобами боротися проти польської заборони. Посипалися відкриті протести на “непрактикований в культурному світі розпорядок, щоби живому народови відобрати його назву, а накидати другу, якої він не хоче! Відноситься це до назви “український”, яку шкільна влада заказує уживати в українських школах!” [14] Цей же автор відзначив, що польська влада “з українських шкільних книжок викинула всі місця, де мова про Україну та саму назву “український” [15]. Від Наукового Товариства імені Шевченка К. Студинський і В. Гнатюк підписали протест (правдивим автором був Богдан Барвінський), де говориться: “Нема на світі такої влади, котра могла б живому народові заборонити уживання його національного імені, а накинути таке, якого він не хоче, або не може уживати” [16].
Громадськість західноукраїнських земель, які перебували під польською кормигою, відразу зрозуміла великодержавницькі наміри Варшави. “Теперішні власть імущі в Польщі йдуть пробоєм, не церемоняться, не декларують гарних фраз, а без обиняків заявляють, що вони хочуть звести нас на нашій прадідній землі до ролі безгласної меншости. І змагаючи до цеї ціли, стараються відібрати нам навіть наше національне ім’я. Як колись Росія перехрестила Україну на “Малоросію”, так вони Східну Галичину перехрещують на “Малопольску”, а в останніх місяцях урядове заводять в школах термін “русіньскі” замість “український”. Зразу йдуть в напрям викорінення навіть почування єдности з рештою українських земель” [17]. У шовіністичній польській пресі тоді залюбки писалось, що українській безличності немає меж. “Сам український народець, — писали польські газети, — є спокійний, поштивий. Треба тільки звільнити його від проводирів. Назва українці походить від украдений, бо вони нас, поляків, добре обікрали. Справжньої української інтеліґенції немає, є тільки парубки в краватках, деякі у вишиваних сорочках, а за пазухою повно вошей. Української мови властиво також немає, є тільки польський говір, як діялекти кашубський, гуральський. Таким є руський діялект. Це говір парубків і дівок від стайні, гною та болота. Вирази “свіньо українска, пшеклєнти українєц” були повсякденні” [18].
Вигаданий польськими політиками термін “Малопольська Всходня” стосовно Галичини не мав жодних історичних підстав. Коли йшлося про асиміляторські методи щодо українців, то польські правлячі кола користувалися російським досвідом. “Польська преса, наука й державно-політичні органи не тільки назву “Малоросія” переробили на “Малопольска”, але й широко послуговувались іншими такими “науковими” надбаннями включно до валуєвської аргументації” [19].
Подібне робилося і під румунською окупацією. До Першої світової війни на Буковині, що перебувала