Концепция Общественной Безопасности

приложеню до середнього Подніпровя, що з кінцем XV віку стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограничем, — набирає особливого значіння з XVII в., коли то східна Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антітезі суспільно-політичному і національному укладові польської держави скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України. Ім’я “України” зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського житя, що для пізнійших поколінь стає провідним огнем, невичерпаним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою. Літературне відродження XVI в. прийняло се імя для означення свого національного житя” [24].
Видатний мовознавець Я. Рудницький писав: “…всі пояснення назви “Україна”, що в’яжуть її генезу безпосередньо з дієсловом “краяти” — ненаукові, це типові псевдології” [25]. Взагалі проф. Я. Рудницький переконливо доводить, що “значеневий розвиток слова “Україна” в напрямку “землі, країни взагалі”, почерез проміжну стадію “меншої просторової одиниці, частини землі” ішов з первісного значення “межівської землі, пограниччя” [26] .
Якщо навколо тлумачення етноніму “Україна” досі точаться жваві суперечки, то стосовно первісного місцерозташування особливих принципових розходжень немає. Усі сходяться на тому, що назва Україна появилася на означення середнього Подніпров’я, що межувало з великим степом. “Замітне те, що як колись у княжих часах із Києва поширилася на всі землі нашого народу назва “Русь”, так само в часах Козаччини поширилася звідти назва “Україна” [27]. В’ячеслав Липинський відзначав: “Є річчю характерною, що клич відродження вийшов з тієї самої наддніпрянської полянської землі, що в перший період, в часи Київської держави називалася Русь, — а в другий період, починаючи з XVI ст., звалася Україною” [28]. Власне, ця обставина була запорукою поширення нового етноніму.
Треба пам’ятати, що термін Україна пройшов семантичну еволюцію. “На початку XIX ст. офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідало колишній Гетьманщині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про “Волинь, Поділля й Україну”, під цією останньою розуміючи Київщину” [29]. Про семантичну еволюцію поняття Україна пише Р. Шпорлюк. “Не менш поширеним, ніж міф, що Україна була три з половиною століття частиною Росії, є неправильні тлумачення значення назви “Україна”. Звісно, в